Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більше того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці.
Ми бачили й бачимо багато виявів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта.
Хтось мене запитає: «А ти збирав ті території, що роздаєшся ними?» Я відповім: «А ти народжував тих тисячі й тисячі українців, які поклали і далі кладуть свої голови за Донбас? Чому ж ти сам не береш зброю і не йдеш на передову?»
Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва.
Крім того, письменник розповів, чим уся попередня визвольна боротьба українців відмінна від сучасної війни на сході країни, чи варто «відпустити» Донбас, що вирішить долю війни в Україні, а також, що свідчить про те, що ми живемо в «країні абсурду, здеформованій політикамимародерами».
Я не уявляю, як це можна вирішити політикодипломатичним шляхом.
Ну, домовитися з Росією, що вони підуть і будуть контролювати частину території…
Ні, вони не підуть. Вони знову наполягатимуть на тому, на чому зараз наполягають: щоб ці люди ввійшли і в наші керівні органи, і в Раду всі ці захарченки будуть пнутися, і амністію їм забезпечити…
Я не бачу цього. Принаймні поки Росія у своїй імперській цілісності і на чолі з Путіним – це просто неможливо.
Але давай ще подивимось на таке явище як Крим. Усі політики кажуть, що Крим – наш. Не сьогодні, так завтрапіслязавтра він буде наш. Ну уявіть собі – повертається до нас сьогодні Крим. Де люди в ейфорії від того, що вони живуть у Росії. От ми всі кажемо, що є ж там наші люди. Ну є наші люди. Ну а в Чикаго їх більше, а в НьюЙорку ще більше. Я маю на увазі – свідомих українців. Але ж у основній масі не так, ну навіщо ми себе дуримо?
Знаю дівчинку з мого села, яка переїхала до Криму. То коли Крим відійшов до Росії – вона до неба стрибала: наконєцто я в Расіі! Оце такі манкурти, а багато ж просто природних росіян. І от ми їх приєднуємо. Уявляєте, скільки буде ненависті? Ми ж в умовах демократії не можемо тоталітарними методами ставити їх на місце, тих заселяти, тих виселяти… Це ж неможливо. І що з тим Кримом робити? Коли ми без Криму і без тієї частки Донбасу не можемо обрати демократичний парламент?
Але якщо українці так хочуть, я кажу – хай! Будемо ще сторіччя рухатися до своєї мети.
А чому ви вважаєте, що Крим ніколи не був українським?
Я ж не політик. Я не буду загравати з людьми та брехати. Я дивлюся за чисто нашими реаліями. Степан Руданський там жив і завжди казав, що “я живу на чужині”. Це чужина. Леся Українка там жила, вона хоч раз сказала, що Крим – наш? Жила на чужині. Руданського поховали на Полікурівському цвинтарі. Я часто його могилу провідував, коли бував у Криму. На ній написано: “На могилі не заплаче Ніхто в чужинї”.
Це добре – пафосно говорити, що Болбочан Крим брав… Наша земля – це та, яку нація може засвоїти на рівні своєї культури, духовності. Інакше – це сіра зона, яка гальмує наш поступ. І недаремно Олесь Гончар ще в 1993 році написав у щоденнику: “Відріжте Донбас і киньте в пельку імперії. Нехай вдавиться”. Я коли це прочитав – думав фейк якийсь. Ні. Валентина Гончар, його дружина, каже: ось, у щоденнику написав. Бо письменник, як звір, відчуває загрозу русифікації. Письменник знає, що з такими землями ти ніколи не зробиш панівною свою рідну мову.
А якщо просто за територію боротися – є теж такі люди. Ну так тоді не треба брати Кубань і Воронеж та ставити свій прапор на Кремлі. Треба просто висловити свою волю – і Росія вся приєднається до України. Ще й столицю перенесуть у Київ. Це ж Катерина ІІ ще хотіла. Тільки від нас нічого не залишиться, розумієте?
Василь Шкляр
